У США було багато тих, хто вважав, що країна має триматися осторонь якихось заокеанських конфліктів, а рішення про допомогу союзникам проходили складний і тривалий процес узгодження. Британські політики так само як зараз українські висловлювали розчарування щодо дій Вашингтону і заявляли, що так союзникам робити не личить.
Загалом деякі події і заяви майже столітньої давності виглядають дуже схожими на повідомлення із сучасної стрічки новин про Україну.
"Я не можу повірити, що це є останнім словом Сполучених Штатів. Я не можу повірити, що нація, чия політика ленд-лізу, яку я сам називав "найбільш безкорисливим актом у світовій історії", вчинить так брутально і жорстко стосовно союзника, який тримав оборону, поки Америка лише готувала свою зброю", - цю заяву Вінстон Черчилль зробив 24 серпня 1945 року.
Тодішній британський прем'єр Клемент Еттлі якраз оголосив в парламенті, що США припиняють наймасштабнішу допомогову програму часів Другої світової війни. Рішення про це американський президент Гаррі Трумен ухвалив після капітуляції Японії.
Одним із наслідків цього рішення американського лідера стало підписання масштабної кредитної угоди між Британією та США наприкінці того ж таки переможного для обох союзників 1945 року. Британія остаточно розплатилася із США за цією угодою лише у грудні 2006 року. А про справедливість та вигідність цієї угоди політики, економісти та історики сперечаються досі.
Втім, це був лише один з епізодів історії двох світових воєн ХХ сторіччя, в яких Британія була одним із головних учасників, відчайдушно шукала гроші, аби покрити свої видатки на ці війни, і знаходила їх у США, своїй колишній колонії, яка здобула незалежність за півтора сторіччя до того.
Велика англо-американська позика
Рішення американського лідера про припинення ленд-лізу стало шоком для нового британського лейбористського уряду, який влітку 1945 переміг на виборах консерваторів на чолі з Вінстоном Черчиллем, лідером воєнного часу.
На час завершення війни у Європі державний борг Британії перевищував 200% від її ВВП, - у таких боргах країна не була від часів війни з Наполеоном.
На додачу до абсолютно виснаженої війною економіки самої Британії на урядові лежала відповідальність за решту Британської співдружності, ресурси якої також були серйозно підірвані війною, а також за британську зону окупації в Німеччині, що лежала в руїнах.
За словами відомого економіста і головного фінансового радника британського уряду Джона Мейнарда Кейнса, країна наближалася до "фінансового Дюнкерка". Саме цей економіст, іменем якого назвали цілий напрямок економічної теорії, очолив британську делегацію на переговорах про фінансову допомогу від США після припинення ленд-лізу.
Переговори почалися вже у вересні 1945, і завершилися підписанням угоди у грудні 1945. Це сталося лише за кілька місяців до смерті самого Кейнса, який на час переговорів вже дуже хворів.
Спочатку Кейнс та його команда сподівалися на грант, тобто безповоротну допомогу, або, в гіршому разі, на безвідсотковий кредит. На думку британської сторони, це було б справедливо, зважаючи на усі жертви, які зазнала Британія для перемоги над нацизмом.
Але дуже скоро стало зрозуміло, що американці очікують лише суто комерційної угоди. І йшлося не лише про відсотки (врешті, позику у 4,34 млрд доларів надали під 2% річних на 50 років). Американці також хотіли отримати певні "цукерки" у вигляді подовження терміну базування своїх військ на британських базах, преференції для доступу американських авіа та телекомунікаційних компаній.
А головне – ринки для американської економічної експансії, для якої у США після завершення війни були і можливості, і апетити. Її інструментом став перехід на повну конвертованість фунта стерлінгів.
Як пише британський та американський історик Тоні Джадт у праці "Після війни", це означало, що Сполучене королівство має позбутися "імперських амбіцій щодо заморських домініонів, припинила ручне керування курсом і зробила фунт стерлінгів повністю конвертованою валютою".
Те, що почалося після цього як втеча із фунта у долар, вилилося фактично у те, що Британія мала змирилася зі своїм переходом у другий ешелон світових потуг.
У той час, як багато хто називав умови кредиту цілком прийнятним для Британії, так само багато хто вказував, що британському урядові було важко їх проковтнути, оскільки вони передбачали докорінні зміни у британській економічній політиці.
Навіть у правлячому кабінеті були міністри, які виступали проти угоди, дехто казав, що варто зачекати, поки американці не погодяться на кращі для Британії умови, але загальна думка була така, що угода дає країні життєво необхідний фінансовий ресурс.
Доповідаючи про угоду в Палаті лордів, Кейнс заявив, що "наші американські друзі були зацікавлені не у наших ранах, … а у нашому одужанні. Вони хотіли отримати запевнення, що ми збираємося почати ходити без пов'язок так скоро, наскільки це можливо".
Частково кошти цього кредиту були використані для того, аби заплатити за залишок допомоги, що надійшла ще за ленд-лізом, але "зависла" через те, наскільки раптовим було рішення Трумена про припинення програми. Хоча американці продали "залишки" допомоги з дисконтом у 90%, на це пішло понад 500 млн доларів.
Останній платіж на 83,25 млн доларів за англо-американським кредитом відбувся в останній робочий день 2006 року, 29 грудня. Загальна сума виплат на користь США за цим кредитом становила 7,5 млрд доларів.
Як заявляв тодішній британський міністр економіки Ед Боллз, цією виплатою нарешті закрили борг за підтримку, надану Сполученими Штатами 60 років до того: "Це була життєво необхідна підтримка, яка допомогла Британії перемогти нацистську Німеччину та забезпечити мир і процвітання у післявоєнний період".
Тінь боргів за Першу світову
Коли у вересні 1939 у Європі розпочалася друга велика війна, американський президент Франклін Д. Рузвельт заявив, що хоча за законом США повинні зберігати нейтралітет, він не може просити усіх американців залишатися так само нейтральними. Тоді як сам президент підтримував надання допомоги Британії, громадська думка і значна частка політиків у США були проти того, щоб якось допомагати чи взагалі втягуватись у ще один заокеанський конфлікт.
Не в останню чергу на такі настрої вплинуло те, як європейські країни, зокрема, і Британія, розрахувалися, чи радше, не розрахувалися за допомогу, надану США під час Першої світової. Тоді за 5 років від 1914 до 1919 британський національний борг зріс у понад 10 разів.
Через Велику депресію, а також з огляду на те, що домовленості про репарації після Першої світової так і не були повністю виконані, від 1931 Британія кілька разів відкладала платежі, а у 1934 фактично заявила про дефолт за боргами, які на той момент складали понад 4 млрд доларів (за оцінками Держдепу, це приблизно третина із загальної суми, яку союзники заборгували США після Першої світової війни).
Цей борг і досі залишається непогашеним, але у 2015 році Британія повністю погасила борги за своїм цінними паперами, випущеними під гаслом "на відміну від солдатів, інвестори нічим не ризикують", щоб покрити видатки у Першу світову.
Досвід неповернення всього позиченого у Першу світову (і Британія була далеко не єдиною, хто не повернув гроші) призвів до того, що у 1935-1937 роках Сполучені Штати ухвалили так званий Акт про нейтралітет і кілька поправок до нього, які прямо забороняли надавати допомогу країнам, що воюють, незалежно від того, чи є вони агресорами, або ж захищаються.
З початком Другої світової питання боргів за попередню знову почали обговорювати. Тодішній очільник Генштабу американської армії генерал Джордж Маршалл (той самий, іменем якого через 10 років назвуть план повоєнного відновлення Європи) взагалі вважав, що Британія капітулює майже одразу після Франції, а тому американська допомога, якщо її надати британцям, дуже скоро опиниться в руках німців.
Тож президенту Рузвельту довелося шукати спосіб, як допомогти Британії не виходячи за рамки законів США та не дратуючи громадську думку і прихильників ізоляціонізму та нейтралітету.
Плати і бери
Нова поправка до Акту про нейтралітет від 1939 року, ухвалена Конгресом США після нападу Німеччини на Польщу, дозволяла, аби країни, що воюють, закуповували зброю та інші потрібні для війни товари у США за так званим принципом "cash and carry" - "плати і бери". Забирати надану США допомогу країни мали на своєму транспорті.
Саме так Британія із валютних і золотих запасів оплачувала і отримувала американські зброю та харчі у найважчий період війни, коли після падіння Франції у червні 1940 року фактично опинилася фактично сам-на-сам із нацистською Німеччиною.
Повітряна Битва за Британію, що почалася з липня 1940, і німецька відповідь з масованих бомбардувань британських міст, починаючи з Лондона (так званий Блітц), швидко виснажили усі резерви навіть такої світової потуги, якою на той час була Британія.
У вересні 1940, аби хоч якось допомогти, президент Рузвельт підписав угоду, за якою США передавали Британії 50 списаних есмінців в обмін на 99-річний лізинг територій на Ньюфаундленді та Карибах, які США використовували б як бази для своїх ВПС та ВМС.
Спочатку тодішній британський прем'єр Вінстон Черчилль хотів отримати американські кораблі безкоштовно, але досить швидко зрозумів, що треба йти на поступки і демонструвати, як це убезпечить самі США, аби угода була схвалена Конгресом.
Для Рузвельта ситуація ускладнювалася тим, що під час виборчої кампанії 1940 року він пообіцяв зберегти Америку поза війною.
"Я казав це раніше, повторюю зараз і буду повторювати: ваших хлопців не відправлятимуть воювати в жодній із закордонних воєн", - заявляв американський президент-демократ, який хотів бути обраним на третій термін всупереч сталій політичній традиції.
Але, як говорив сам Рузвельт, намагатися оперувати розумними аргументами, коли падають бомби, неможливо.
Позичай і орендуй в арсеналі демократії
Після виборів, наприкінці листопада 1940 британський посол лорд Лотіан по прибутті до США заявив журналістам: "Що ж, хлопці, Британія на нулі, нам потрібні ваші гроші".
Швидко розповсюджену американськими ЗМІ цитату британського посла прем'єр Черчилль не вважав найкращим проявом дипломатичного такту. Але вже у грудні сам повідомив Рузвельта в особистому листі на 15 сторінках, що "наближається момент", коли Британія більше не зможе оплачувати поставки.
Того ж місяця президент США запропонував ідею з ленд-лізом – надання Британії у безоплатну "оренду" зброї та усього необхідного для війни за умови, що це є "життєво важливим для захисту Сполучених Штатів".
Наприкінці 1940 року в одній зі своїх "бесід біля каміну" президент Рузвельт заявив, що США мають стати "арсеналом демократії" і використовувати свій промисловий та аграрний потенціал, аби допомогти іншим вистояти у жорстокій битві з нацизмом.
Щоб отримати підтримку для ленд-лізу в Конгресі, проти якого виступали переважно республіканці-ізоляціоністи, знадобилося два місяці, але у березні 1941 року Акт на підтримку оборони Сполучених Штатів проголосували і підписали.
Він надавав широкі повноваження президенту США розпоряджатися американською допомогою в рамках виділених Конгресом коштів. Перші поставки за ленд-лізом почали надходити до Британії у квітні 1941.
Британія була не єдиною країною, яка отримала допомогу від США за ленд-лізом, але її частка була найбільшою.
Загалом США надали допомогу 30 країнам та реципієнтам – від Радянського Союзу та Китаю до польського на норвезького урядів в екзилі - на понад 50 млрд доларів (близько 672 млрд доларів в цінах 2023 року).
Британія отримала допомоги на 31,4 млрд доларів (421 млрд доларів в цінах 2023 року).
Другим найбільшим отримувачем допомоги США - на 11,3 млрд доларів (152 млрд доларів в цінах 2023 року) - був СРСР, який після війни розплачувався із США зокрема і рідкісноземельними мінералами.
Номенклатура поставок за ленд-лізом також була надзвичайно широкою – від танків та літаків до молока і консерв.
Попри схвалення Конгресом, ленд-ліз і надалі критикували, а влітку 1941 американські газети багато писали про те, як британська дипломатична місія в Сполучених Штатах ніби-то купує дорогі вина і делікатеси на виділені за програмою кошти. Президенту Рузвельту знову довелося втрутитися - він назвав ці повідомлення зловмисною пропагандою, метою якої є підрив оборонних зусиль США.
Хоча Черчилль називав ленд-ліз "найбільш безкорисливою угодою", багато хто відзначав, що ленд-ліз дозволив США пильнувати свої інтереси у перемозі над нацистами тоді, коли громадяни країни та політики були не готові вступити у відкритий конфлікт.
"Ми купуємо, а не надаємо (безкоштовно), - заявляв на дебатах в Сенаті тодішній міністр оборони США Генрі Стімсон. – Ми купуємо нашу безпеку на час, поки ми готуємося".
Економічні та політичні оглядачі по обидва боки Атлантики також здебільшого погоджуються, що ленд-ліз значною мірою визначив розподіл сил у світі і новий економічний порядок після завершення Другої світової війні.
У квітні 1948 президент Трумен підписав ще один план допомоги США зруйнованій війною Європі та іншим країнам світу, який отримав назву від свого автора – на той час керівника Держдепу Джорджа Маршалла.
Із нього Британія також отримала чималу частку. Але, на відміну від попередньої допомоги, ці кошти були переважно грантами (позикою були лише 337 млн доларів із 2,7 млрд доларів загальної суми, яку отримала Британія за Планом Маршалла), і витрачалися не на війну, а на мирне відновлення після неї.
Comments
Leave a Comment